Херсонський поет і художник Анатолій Кичинський з нагоди роковин поділився спогадами про Миколу Вінграновського

Бути українським літератором, вірним українському слову й народу, а не тенденціям та владам - тяжка праця. Таких людей - небагато. І тому надзвичайно коштовно, якщо ці люди - цінують, бережуть спогади, творять історію, дарують один одному слова, рими і память. До 80-річчя з дня народждення літератора та режисера Миколи Вінграновського пропонуємо вам до читання спогади про нього від нашого земляка, поета та художника Анатолія Кичинського.

Сьогодні 80-річчя Миколи Вінграновського. Вкотре ділюся спогадами, а перед очима острів Бірючий у Азовському морі. Тягну з Миколою Степановичем сітку вздовж берега. Згодом висипаємо з неї креветок, виповнюючи ними велике відро. З тим відром Вінграновський заходить по пояс у море, витрушує частину нашого улову і прямує до берега зі словами: "Піввідра нам вистачить!"

«СЛОВО ЛЮБИТЬ СМІЛИВИХ…»

Вночі при спалаху блискавки можна те помітити, чого вдень не побачиш. Такими спалахами були для мене зустрічі з Миколою Вінграновським.
Наше знайомство припало на осінь 1977 року. Почувши звістку про приїзд улюбленого поета до Херсона, я мало не стрибав од радості. «Сам Вінграновський приїздить!» — хотілося крикнути так, щоб усі почули.
І ось вона, історична мить. З вагона київського потяга у блакитно-сталевого кольору модному на той час кримпленовому піджаку сходив той, чиї вірші я мало не клав на ніч під подушку. Враження від баченого було таким: на грішну землю спускався небожитель.

Того ж дня сталося те, що, як тільки мова заходить про Вінграновського, згадується першим і від чого стає дуже весело аж до реготу.

Микола Степанович до Херсона приїхав, як тоді говорили, на зустрічі з читачами, перша з яких була запланована в обласному Будинку профспілок. Під час обідньої перерви профспілкові працівники зібралися в невеличкій актовій залі, де знайшлися місця і кільком херсонським літераторам. Навпроти на стільцях розташувались гості — Микола Вінграновський та поет із Запоріжжя Олександр Стешенко.

З трепетом очікую виступ мого кумира. Першому слово надається йому. І ось
що він, підвівшись і дивлячись у далечінь, промовив гарно поставленим акторським голосом: «Я — Микола Вінграновський, відомий український радянський поет, кіноактор і кінорежисер». Зробив паузу і несподівано для присутніх сів.

Публіка отетеріла. У повітрі зависла хвилина мовчання. Першим отямився профспілковий діяч, котрий представляв гостей. Рятуючи ситуацію, він надав слово О. Стешенку.
До таких несподіваних моментів у поводженні М. Вінграновського я звик дуже швидко, адже відразу ж почав їх сприймати як невід’ємні частини його неординарної творчої натури: то були і режисура, і гра водночас, без чого він не був би собою.

Читати свої вірші на публіку або вести розмови про літературну діяльність Микола Степанович не любив. Натомість захоплено розповідав про зйомки фільму «Дума про Британку» за однойменною повістю Юрія Яновського, під час яких траплялося чимало курйозних випадків. Чи були вони насправді, чи їх придумав розповідач — одному Богу відомо. Але люди слухали режисера кінотвору і виконавця ролі червоного командира в одній особі з відкритими ротами.

Головною героїнею цих розповідей була Волга — норовиста кобилка, якій судилося носити на собі М. Вінграновського «в атаки». Саме з нею були пов’язані найкумедніші історії, від яких слухачі сміялися найбільше.
Одного разу (це було в Генічеському районі) молодий колгоспний парторг під час такої розповіді раптом поцікавився у Миколи Степановича, чому в того немає вказівного пальця на правій руці, якою він саме розмахував, ніби шаблюкою, відтворюючи сцену бою. Відповідь була блискавичною: «Та це ж мені Волга відкусила!» Це була одна з геніальних імпровізацій, майстром яких М. Вінграновський проявляв себе в багатьох ситуаціях, свідком яких мені щастило бути.

Здружилися ми з ним відразу ж після згаданого приїзду Миколи Степановича до Херсона. Його телефонні дзвінки та листи для мене завжди були знаковими. Особливо ж відчував його енергетику під час наших зустрічей: чи то в нього, чи то в мене вдома, чи то на дачі Леоніда Талалая,чи то в моїй степовій Преображенці, чи то на риболовлі, де в наші розмови вклинювалися плескоти хвиль дніпровських, азовських та чорноморських.
Де ті хвилі тепер? Не спливали б вони — можливо, і ми не спливали б. Отоді, можливо, і написалося б Миколою Вінграновським оповідання про Луцика — здоровенного пса, якого мій одинадцятилітній син Ярослав, привівши звідкілясь, зачинив на ніч на балконі, аби той жив у нас. «Луцик — так і назву оповідання!» — вигукнув Микола Степанович наступного ранку, дізнавшись, як пес не давав спати вночі майже всій дев’ятиповерхівці.

«Толя, дорогий, найголовніше — не боятись слова. А Слово любить сміливих. Воно любить гордих і безстрашних. З любов’ю Микола Вінграновський». З таким дарчим написом я отримав від нього його книгу поезій «Київ». Хто знав його зблизька, той ніякої патетики в цьому написі не помітить. Бо Слово, на моє глибоке переконання, було для М. Вінграновського і сонцем, і повітрям, і кров’ю, і Дніпром, і степом, і всім тим, без чого цей світ був би для нього неможливим.

…Степова дорога не погойдує, а підкидає так, що навсидячки їхати — жах. Дає себе знати защемлений нерв — біль у попереку проштрикує наскрізь. А тому стою у про-
ході між сидіннями, амортизуючи ногами. В автобусику поруч — Микола Вінграновський з Леонідом Талалаєм. У голові народжуються рядки:

По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня
копитцем золотим ступає вітерець...

Звертаюся до Миколи Степановича, аби підказав риму до слова «жовтня». За якусь мить він кидає через плече: «Жовква».
«Причому тут Жовква? — думаю. — Тим паче її вже нема, а є Нестеров, до того ж десь далеко, аж на Львівщині, і в очі його я ні разу не бачив»...

Минала весна 1985 року. А восени уві сні я блукав вулицями ніколи не баченого мною міста, що звалося не інакше, як Жовква. А вдень написався вірш, якого я присвятив
авторові згаданої рими і третій рядок якого виявився пророчим.

По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня
копитцем золотим ступаючи, вітрець
нестиме в Нестеров колишню назву Жовква,
якої не зведе непам’ять нанівець.

І дихатиме час. І кожен його подих
студитиме чоло, палитиме вуста.
Спливатиме вода в Дніпрі і Жовтих Водах,
для спраглої душі до краплі золота.

І жовту, наче віск, рука замісить глину.
І все-таки душа вкладе у форму зміст
і вічність проміня на золоту хвилину,
що витвором своїм народить благовіст.

Жовтітиме пісок, як вигоріле фото,
що тата з мамою спинило край воріт.
Білітиме цей світ, і Золоті ворота
стоятимуть у нім, неначе заповіт.

Від жовтого дощу не вимокне дорога,
де обід золотий котитиме луна:
то кликатиме нас
майбутній час
у спогад,
відгукуючись сам на наші імена.

…А за кілька років на мапі України знову з’явилася Жовква.

Анатолій Кичинський, 2008 р.